Abstract:
Досліджено важливий закордонний досвід нормативного регулювання договору
комерційної концесії (як вказано в українському законодавстві) або франчайзингу, або франшизи
(як традиційно у власному законодавстві використовує «західний» законодавець). Розглянуто
деякі аспекти визначення понять комерційної концесії, франшизи і франчайзингу і вказується, що
серед науковців немає єдиного підходу щодо тотожності або самостійності дефініцій, водночас
наголошено на тому, що здебільшого прийнято вважати категорії тотожними. Також вказано, що в
питаннях визначення дефініції франчайзингу на цей час не тільки серед дослідників, але й серед
законотворців відсутнє єдине загальноприйняте визначення, закордонні країни або міжнародні
організації по-своєму трактують це, іноді наведені поняття навіть можуть суперечити один
одному. У статті наведено законодавчий досвід Німеччини в питаннях договору франшизи або
франчайзингу. Акцентовано на основних особливостях такого регулювання:: в національному
законодавстві немає визначення франчайзингу або комерційної концесії (ні в кодексах, законах чи
підзаконних актах), а німецькі суди у своїй діяльності щодо справ, де фігурує франчайзинг,
використовують твердження, наведене у Європейському кодексі етики франчайзингу; у
Німеччини немає також і спеціального закону про франчайзинг, водночас суспільні відносини
франчайзингу нормативно врегульовано в законах, які передбачають відповідальність за введення
в оману; норми про відшкодування; нормах Комерційного кодексу. Наведено досвід регулювання
договору франшизи в Латвії та вказано конкретні шляхи його застосування в українському
законодавстві про комерційну концесію, переваги латвійського законодавства (ширше прописані
зобов’язання франшизодавця, особливо в питаннях навчання франшизоотримувача, надання
допомоги технічної, логістичної тощо, про обов’язок франшизоотримувача на дотримання
комерційної таємниці навіть після закінчення дії договору франшизи.
